27 січня - Міжнаро́дний де́нь па́м'яті жертв Голокос́ту. Сторінками історії...

Версія для друкуВерсія для друку

27 січня – День пам’яті жертв Голокосту. Сторінками історії. Ця жахлива подія, що явилась давно і чітко спланованим продовженням трагедії Бабиного яру, сталась на самісінькому початку нацистської окупації. 28 жовтня 1941 року на північній околиці міста Хорол знахабніло відкрито і без будь-яких звинувачень есесівці розстріляли півтисячі мирних жителів, із котрих 460 були особи єврейської національності.

Хоча з часу такого безприкладного вандалізму минуло 78 років і майже не лишилося очевидців тієї страшної трагедії, проте ми знову й знову змушені повертатися до тих днів страхітливого в своєму потворному вияві воєнного лихоліття, щоб завжди пам’ятати і ніколи більше не допустити його повторення.
Масовий розстріл мирних жителів відбувся на другий місяць після входження окупантів у райцентр. Після середини жовтня на вулицях міста несподівано з’явились оголошення про відправлення всіх жителів єврейської національності на роботи в м.Лубни, що в сорока кілометрах від Хорола. Євреїв перереєстрували та невідомо для чого змусили позначити верхній одяг шестикутними зірочками жовтого кольору.
В оголошенні про відправлення рекомендувалось взяти з собою найцінніші речі та на три дні запаститись харчами. Явку, яка була обов’язковою, призначили на ранок в районі руїн колишньої тюрми, тобто на території теперішнього ринку. Відразу хтось пустив, не виключено, що й зумисне, поголос, що з Лубен євреїв поправлять на їхню прабатьківщину до Палестини.
Як не дивно, однак більшість євреїв чомусь зраділи, повіривши у їхню непідробну щирість, і самим брехливим оголошенням, і тому брехливому поголосу. Тільки одиницям прийшло на гадку, що то для них початок кінця. Та й дехто з німецьких солдатів цього не приховував. Коли Ірина Артюх упевнилась від есесівця, котрий квартирував поблизу, що наближається людська катастрофа, то відразу подалася попередити про небезпеку родину своєї подруги Фені Ярошинської. Незважаючи на переляканий голос Ірини, родина Фені не хотіла вірити в це, в їхній поведінці була гіпнотична приреченість, а можливо, просто теплилась надія на порятунок. Хіба можна було повірити в подібне? Хіба вони могли відати про дику визначеність їхньої власної долі разом із долею багатьох інших приречених на знищення, яке їм далеко наперед запрограмували фюрери нацистської Німеччини в своїх догматах війни на схід?
Мимовільно виникає запитання, чому євреї не евакуювались ще задовго до окупації? Адже світ весь час повнився інформацією про звірства нацистів у відношенні до їхньої нації. Насправді евакуювалися, але не всі. Виїхали сім’ї Коганів, Павлоцьких, Синдилєвичів, Супоницьких, Лейбовичів, Малкіних, Затуренських, Мадієвських, Ієрусалимських та інших. Та попри все на момент окупації з 855 жителів єврейської національності в Хоролі залишилось трохи більше половини їхньої загальної кількості. Залишилися, на гадку хорольців, де бідніші та не спритніші та благодушні до крайнощів, котрі наївно вважали, якщо вони нікому зла не творили, то і їм ніхто не заподіє. Багато з них були надто довірливі. Проте не всі покладались на долю і тому намагались навіть за цих критичних умов творити собі долю самі. Відчуваючи загрозу своєму життю, а ще загрозу життю своїх дітей, вони втікали, переховувались і частині з них вдалося зберегти життя своїм дітям і собі. Серед таких – Надя Оліфер, що була заміжня за інженером-механіком Льовою Шнейером з Києва. Та не для всіх доля була настільки милостивою. Вчителька Бася Михайлівна Лев’ятова (у другому вже повоєнному шлюбі Сендерова), бажаючи уникнути розстрілу як дружина офіцера Червоної Армії, за порадою мусила переховуватися в одному із ближніх сіл. Та не могла вона гадати, що фашистські нелюди не пожаліють ні двох її малолітніх дітей, ні стареньку немічну матір, на котру тих полишила. Повернувшись до Хоролу її переховували, ризикуючи своїм життям, подружжя Пархоменків, вчителька біології Раїса Іванівна та її чоловік. Вони виявили вищі зразки людяності. Невідомо наскільки могло би бути більше жертв, якби не вони.
Єврейське населення Хорола почало готуватися до відбуття з міста. До зазначеного місця збиралися не дуже добровільно. Багатьох підганяли озброєні жандарми та поліцаї. Дехто не встиг навіть попрощатися із сусідами. Хоча до війни особливо не культивувалися змішані шлюби, проте змішані родини все ж траплялися досить часто. Тому члени сім’ї не єврейського походження зачасту через спільно нажитих дітей вважали своїм святим обов’язком разом з усіма відправитися в далеку дорогу, якщо та навіть буде останньою і вестиме до вірної смерті. Есесівці, помітивши в натовпі людей, котрі не були євреями, спробували їх розігнати, та з того наміру нічого не вийшло.
Ще сиріло, як до центру вулицями Хорола потяглися людські потоки. Люди котили до місця збору переповнені візки, тачки, несли набиті чемодани, кошики, вузли. Одягнені були у все нове і тепле. Видовище було тяжке, не чути було голосів, ішли всі мовчки.
На майдані біля зруйнованої тюрми, їм наказали скласти на купи прихоплені з дому речі, запевнивши, що їх повезуть слідом підводами. Колишній завідуючий базою міськторгу Піня Костринський з гірким сарказмом промовив, що від тюрми до суми лиш крок один. І хоч ніхто не відреагував на його слова люди, особливо старенькі та діти стали перейматися відчаєм.
Донька Елі Глушковської не витримала і кинулася з натовпу. Охорона вмить перекрила їй дорогу. Тоді вона з несамовитим криком стала лізти на дерево. За довгі смолясті коси жандарм різко стяг її на землю. Проте дівчина продовжувала кричати. Із рота в неї пішла піна. Вона, певно, позбулася здорового глузду. Присутні заціпеніли і не знали, що діяти. В їхніх очах був переляк… Першим, щоб продемонструвати свою витримку та мистецтво вбивати, прийшов до тями есесівський офіцер. Він без поспіху вийняв із кобури пістолет, вставив дуло дівчині, доки її тримали за руки, в рот і спокійно натиснув на спусковий гачок. Мати дівчини не витримала і навідмаш, з усієї сили заліпила есесівцю ляпаса. ЇЇ чекала участь доньки – решту обойми есесівець розрядив у неї.
Людей вишикували в ряд по четверо і повели до центрального шляху Лубенською дорогою. В колоні йшли родини Соркіних, Каменецьких, Славуцьких, Островських, Мордецьких, Крендельових, Сендерових, Капельсонів та багатьох інших. Багато йшло без своїх батьків та чоловіків, котрі в перші дні війни були мобілізовані і відправлені на фронт. Трупи щойно вбитих скинули на гарбу, якою правили полонені з „Хорольської ями‟, і повезли слідом. Мешканці Лубенської вулиці спостерігали за незвичною колоною здалеку. Більшість перелякано сиділи в своїх хатах. Старий Теренько, обхопивши голову руками, питав свою бабу, котра через шибку дивилась на дорогу: „Ведуть?‟. „Ведуть, - видихнула та, ледь розтуливши губи‟. „І діточок ведуть?‟. „І діточок…‟. Після цього тільки ридання та стогін дідовий стало чути.
Як закінчилася кам’янка і минули останні хати, колону несподівано, хоча до автошляху, що веде з Полтави до Києва, залишалось ще півкілометра відстані, повернули до Козачого яру. Рухнула остання надія. Стало вже для всіх зрозуміло, що їх розстріляють. Частина людей кинулась тікати, але фашистські кулі виявилися швидшими за втікачів. Колона приречено змирилася зі своєю трагічною участю.
По незалісненій південній частині Козачого яру стояла ще одна група есесівців з автоматами наперевіс. Незважаючи на холоднечу, приречених до загибелі, щоб не залишилось ніяких ознак їхньої статевої, історичної, національної або іншої приналежності, змушували спочатку повністю роздягтися (хлопчаки-пастухи потім ще довго підбирали розкидану там одіж). Їх групами підводили до краю яру і лише після цього лунали автоматні і кулеметні черги. Кожного разу жандарми скидали тіла убитих та тяжкопоранених вниз яру. Дітей відвели всіх в сторону і помазали під носом отрутою. Коли повністю скінчився розстріл, за лопати взялися полонені, котрих також розстріляли в іншому місці за кілометр звідси, щоб не було зайвих свідків.
Три дні ворушилася земля над розстріляними і текла Козачим яром людська кров.
Найбільше від окупації постраждали єврейські родини, в яких загинуло 5 і більше осіб. По п’ять чоловік загинуло в сім’ях Болотіних, Ласкіних, Лев’ятових, Славуцьких, Сорокіних, Хацкевичів: по шість – Бельських, Гомілецьких, Мілявських; по сім – Каменецьких, Сандлерових і найбільше 13 чоловік було розстріляно у сім’ї Біленьких.
Проте, на цьому нацисти не заспокоїлися і повністю зруйнували єврейське кладовище на Заяр’ї, а з надгробних плит та пам’ятників проклали далі кам’янку на Лубенській.
У вересні - листопаді 1941 року у таборі смерті Дулаг №160 „Хорольська яма‟ були тисячі військових і цивільних громадян єврейської національності. Майже всіх їх замордували нацистські окупанти. Загинув відомий вчений – геолог, дослідник Середньої Азії Пилип Капельгородський, піаніст Борис Давидов з Києва, професор Альтшулер з Мінська. Врятувалися одиниці.
Під подвійну смертельну небезпеку підпадали ті, хто рятував військовополонених євреїв. Так, Таїсією Шевченко та О. Яценком був врятований військовополонений Гудман, лікаря єврея Олександра Векслера переховували спочатку в Хоролі в будинку Бабарицьких, а потім у Попівці у О. Яценка. Саме завдяки їх відвазі і самопожертві залишилися живими і далі продовжували воювати та працювати врятовані ними євреї. А скільки ще невідомих праведників світу було на Хорольщині вже не дізнаємося ніколи.
15 червня 1942 року в Хоролі відбулася друга велика хвиля розстрілу євреїв, переважно в таборах смерті. Мешканці Хорола були вкрай вражені вчиненим окупантами та їх прислужниками немислимим варварством.
Загалом, на Хорольщині винищення євреїв мало ті ж самі жахливі наслідки, що і на інших окупованих територіях. Ні вік, ні стать, ні набуті знання і вміння чи можлива користь не могли стати на захисті людині, якщо вона належала до єврейського народу – ворога Третього Рейху.
Наше майбутнє залежить від кожного з нас, від того, як ми засвоїмо уроки історії, які оцінки дамо минулому. Сьогодні про Голокост, про Бабин Яр, про масові розстріли єврейського населення люди знають більше, ніж на зорі української незалежності, попри те, що свідків з роками стає все менше. Це відбувається завдяки спільній роботі педагогів, краєзнавців, митців, зацікавлених осіб і завдяки громадянському суспільству, яке проходить період становлення. І ця еволюція пам’яті про Голокост є одним із основних чинників гуманітарного аспекту європейського майбутнього України. Тому щира вдячність всім, хто береже нашу історичну пам'ять, хто відновлює із небуття забуті сторінки історії. Українці розділяють біль братнього єврейського народу, який зазнав страшних втрат під час нацистської окупації.

Наверх ↑